І сталося після смерті Ісуса Навина.
Покоління, що бачило ріку й мури, ще пам’ятало смак страху й подиву. Але діти їхніх дітей уже народжувалися серед полів, меж, міст, спадків і суперечок про врожай.
Вони знали історії про Єгипет, але Єгипет був для них не місцем, а словом.
Вони чули про пустелю, але пустеля була для них не землею, де ноги тріскалися від спеки, а притчею старших, яку можна було слухати й не завжди приймати близько до серця.
І не стало одного голосу, що говорив би за всіх.
Не було Мойсея.
Не було Ісуса Навина.
Не було царя.
І кожне плем’я дивилося на свою гору, свою долину, свій виноградник, свою небезпеку, свій інтерес.
І це було випробуванням свободи.
Бо рабство збирає людей примусом.
Війна збирає людей страхом.
А мир потребує чогось важчого: добровільної вірності спільному добру.
І народ не завжди витримував.
І постало покоління, що не знало Господа і діл Його.
Не тому, що не мало інформації.
Інформація була.
Були камені біля Йордану. Були пісні. Були свята. Були старі люди, які ще могли розповісти. Були межі земель і кістки Йосипа. Були слова закону.
Але інформація не стала пам’яттю.
Пам’ять не стала вдячністю.
Вдячність не стала вірністю.
І так народ забув.
Не раптово.
Забуття рідко приходить як ворог із мечем. Воно приходить як зайнятість.
Треба зібрати врожай. Треба полагодити дах. Треба видати доньку. Треба купити волів. Треба домовитися з сусідами. Треба вижити до наступного сезону.
І поступово історія визволення стала фоном.
А фоном легко пожертвувати заради зручності.
У 2026 році це забуття мало інші обличчя:
архіви, яких ніхто не читає; пам’ятні дати, що стали формальністю; музеї, куди водять дітей, але дорослі не змінюють політики; стрічки новин, де вчорашня катастрофа зникає під сьогоднішнім скандалом; слова “ніколи знову”, вимовлені так часто, що вони перестали заважати новому “знову”.
І було сказано:
Найнебезпечніше забуття — не коли люди не знають фактів.
А коли факти більше нічого не вимагають.
І ходив народ колами.
Не географічно, як у пустелі.
А морально.
Вони відверталися.
Потім приходила біда.
Потім вони кричали.
Потім піднімався визволитель.
Потім ставало легше.
Потім вони знову забували.
І цикл повторювався.
Сучасна людина знала ці цикли:
криза — мобілізація — втома — забуття — нова криза; корупційний скандал — обурення — комісія — мовчання — новий скандал; війна — “ніколи знову” — переозброєння ненависті — нова війна; катастрофа клімату — обіцянки — саміт — викиди — нова катастрофа; насильство в родині — вибачення — медовий місяць — новий удар; авторитаризм — повстання — свобода — ностальгія за сильною рукою.
І книга Суддів була книгою циклів.
Вона питала:
Скільки разів народ має страждати від тієї самої брехні, щоб нарешті назвати її брехнею?
Скільки разів свобода має перетворюватися на хаос, щоб люди зрозуміли: свобода без відповідальності не тримається?
Скільки разів рятівник має приходити з краю системи, щоб центр визнав власну порожнечу?
І першим піднявся Отніїл.
Про нього сказано мало.
Не всі визволителі мають довгі біографії.
Деякі приходять, роблять потрібне й зникають із тексту майже без портрета.
І це теж милість.
Бо історія часто любить великих персонажів, а життя тримається на людях, чиї імена ледве записані.
Отніїл визволив народ, і земля мала спокій.
Але спокій не став школою.
Він став паузою перед новим забуттям.
І в цьому була сумна правда:
полегшення не завжди веде до мудрості.
Іноді, щойно біль минає, люди повертаються до того, що цей біль створило.
І прийшов Егуд, чоловік ліворукий.
У світі, де правиця вважалася нормою сили, його відмінність стала шляхом визволення.
Він сховав меч там, де його не шукали.
І ввійшов до царя, що сидів у надмірі, важкий від їжі й влади.
І сказав: “Маю слово від Бога”.
Але слово було мечем.
І тут сучасна людина зупинилася б.
Бо визволення через убивство — тяжка тема.
Пригноблений народ іноді не має чистих інструментів у нечистому світі.
Але жоден акт насильства не повинен бути романтизований лише тому, що його вчинив слабший.
Егуд був визволителем.
І водночас його історія пахне кров’ю, замкненою кімнатою, обманом, тілом, що падає без свідків.
Такою є історія людей: навіть порятунок може мати плями, які не змиваються легко.
У 2026 році треба було б сказати:
Не всі, хто чинить насильство проти тирана, є святими.
І не всі, хто говорить про мир, є невинними.
Моральний світ не стає простим тільки тому, що ми страждаємо.
Але якщо система залишає пригнобленим лише підпілля, ніж і ризик, нехай вона не дивується, що визволення приходить не в парадній формі.
І був Шамґар, що вбив ворогів воловим рожном.
І сказано про нього одним рядком.
Один рядок — і ціле життя.
Можливо, він був селянином.
Можливо, не мав меча.
Можливо, війна прийшла на його поле, і те, чим він орав, стало тим, чим він обороняв.
І сучасна людина знала таких людей:
учитель, що став медиком; фермер, що став сапером; водій, що став евакуатором життя; айтішник, що став захисником мережі; мати, що стала логісткою для цілого під’їзду; пенсіонер, що носив воду тим, хто не міг спуститися сходами.
Не всі герої готувалися до героїзму.
Деякі просто не втекли, коли поле стало фронтом.
І книга дала Шамґарові один рядок.
Але один рядок у книзі життя іноді важчий за томи самореклами.
І була Девора, пророчиця, суддя, мати в Ізраїлі.
Вона сиділа під пальмою, і люди приходили до неї по суд.
Не тому, що в системі не було чоловіків.
А тому, що мудрість приходить туди, де її приймають, а не туди, де її очікують за звичкою.
І покликала вона Барака.
І сказала:
“Іди”.
А він відповів:
“Якщо ти підеш зі мною, піду. Якщо ні — не піду”.
І Девора пішла.
Бо іноді присутність однієї сміливої людини стає мостом, через який інші нарешті переходять до власної сміливості.
І сказала вона:
“Слава не буде твоєю. Ворог буде відданий у руку жінки”.
І так було.
Бо Сісера, начальник війська, утік не до меча героя, а до намету жінки.
І була Яїл.
Вона зустріла Сісеру молоком, ковдрою, гостинністю.
І коли він заснув, узяла кілок намету й молот.
І вбила його.
Це історія, від якої неможливо не здригнутися.
Вона говорить про війну, де намет стає полем бою, де жіноча гостинність перетворюється на пастку, де той, хто сіяв страх, засинає в чужій довірі й не прокидається.
Давня пісня прославила Яїл.
Сучасна людина читає її з подвійним серцем.
Вона знає, що жінки в історії часто не мали права на меч, але мали право на хитрість, кілок, отруту, схованку, мовчання, ризик.
Вона знає, що окупанти й насильники люблять вимагати від жінок м’якості.
Вона знає, що іноді спротив приходить із кухні, спальні, намету, місця, яке ворог помилково вважав безпечним.
Але вона також знає: навіть справедлива смерть ворога не є легкою піснею.
Тому Яїл стоїть у тексті не як прикраса, а як питання:
Що робить війна з домом?
Що робить тиранія з гостинністю?
Що залишається від ніжності, коли світ змушує її тримати молот?
І заспівала Девора.
Пісня згадувала племена, які прийшли, і племена, які не прийшли.
Одні ризикували життям.
Інші сиділи при кошарах і слухали сопілки.
Одні йшли в долину смерті.
Інші довго радилися біля потоків.
І це була пісня про солідарність.
Бо в час небезпеки нейтралітет сусіда може боліти не менше, ніж удар ворога.
У 2026 році ця пісня звучала б так:
Де ти був, коли місто просило генератори?
Де ти був, коли біженці стояли на вокзалі?
Де ти був, коли суд ламали під одного?
Де ти був, коли брехня стала державною мовою?
Де ти був, коли слабких назвали зайвими?
Де ти був, коли земля горіла, а ти рахував прибуток?
Пісня Девори не дає всім сховатися за фразою “час був складний”.
Часи майже завжди складні.
Питання — кого ти залишив самого.
І знову народ опинився під рукою ворогів.
Вони сіяли, а інші приходили й забирали.
І ховав Ґедеон пшеницю у виноградному чавилі, щоб урятувати хоч трохи.
І ангел сказав йому:
“Господь з тобою, хоробрий мужу”.
А Ґедеон, озирнувшись на свою яму, міг би відповісти:
“Де ти бачиш хоробрість?”
Бо часто покликання називає людину не тим, ким вона себе бачить зараз, а тим, ким вона може стати.
Ґедеон спитав:
“Якщо Господь із нами, чому все це сталося?”
І це було не безвір’я.
Це була чесна теологія людини під окупацією.
У 2026 році багато хто питав так само:
Якщо правда має вагу, чому брехня перемагає? Якщо добро сильніше, чому діти гинуть? Якщо Бог бачить, чому кат не сліпне? Якщо історія чогось учить, чому людство повторює? Якщо свобода така свята, чому вона така крихка?
І ангел не дав Ґедеонові лекції.
Він сказав:
“Іди з цією силою”.
Якою силою?
Силою питання.
Іноді саме той, хто не може примиритися з болем світу, і є покликаний щось у ньому змінити.
І Ґедеон просив знаків.
Спершу вогонь.
Потім руно мокре й земля суха.
Потім руно сухе й земля мокра.
Сучасна людина усміхнулася б і впізнала себе.
Бо навіть маючи дані, карти, супутники, прогнози, експертні звіти, люди все одно просять знаків.
Не тому, що завжди дурні.
А тому, що рішення, які змінюють життя, не приймаються лише розумом.
Страх хоче підтвердження.
І Бог, здається, терпів Ґедеонову повільність.
Але знак не може замінити мужності.
Настає мить, коли треба перестати стискати руно й іти.
У 2026 році руно могло б бути нескінченним збором інформації перед моральною дією.
Ще один звіт. Ще одна експертиза. Ще одна зустріч. Ще одне “ми вивчаємо ситуацію”. Ще одне “треба почекати”.
Іноді обережність — мудрість.
А іноді вона — страх, переодягнений у відповідальність.
І зібрав Ґедеон військо.
Але було сказано: “Забагато”.
Бо якщо переможуть великою кількістю, скажуть: “Моя рука спасла мене”.
І лишилося мало.
Ті, хто боявся, пішли.
Ті, хто пив воду інакше, лишилися.
І було їх триста.
Ця історія не для того, щоб романтизувати нестачу.
Малі армії не завжди перемагають.
Погано озброєні люди не повинні вмирати через чужу любов до символізму.
Але історія говорить інше:
не всяка сила вимірюється масою.
Іноді вирішують ясність, довіра, дисципліна, несподіваність, моральна пружність, готовність не панікувати.
У 2026 році це знали малі країни перед імперіями, малі громади перед корпораціями, малі редакції перед фабриками брехні, малі команди лікарів перед епідеміями, малі групи волонтерів перед безпорадністю системи.
Малість не гарантує перемоги.
Але й велич ворога не доводить його правоту.
І переміг Ґедеон.
І народ сказав:
“Пануй над нами ти, син твій і син сина твого”.
Ось як швидко визволення просить собі династію.
Люди втомлюються від свободи, бо свобода вимагає участі.
Легше сказати героєві: “Керуй нами завжди”.
І Ґедеон відповів правильно:
“Не я пануватиму над вами”.
Але потім зробив ефод із золота.
І народ почав ходити за ним.
Так буває:
людина відмовляється від трону, але лишає собі символ, через який усі дивляться на неї.
Вона не називає себе царем, але будує центр тяжіння.
Не бере корону, але бере увагу.
Не створює диктатуру, але створює культ.
І ефод став пасткою.
У 2026 році ефоди були б:
фонди імені визволителя; партії, що живуть лише харизмою засновника; мерч революції; акаунти, де служіння непомітно стало брендом; меморіали, які прославляють живих більше, ніж пам’ятають мертвих; символи, що почали як нагадування, а закінчили як ідоли.
І було сказано:
Стережися не лише влади, яку береш.
Стережися поклоніння, яке дозволяєш.
І син Ґедеона Авімелех захотів царювати.
Він прийшов до родичів матері й сказав:
“Краще, щоб вами правив один, ніж сімдесят”.
Так говорить майбутній тиран:
просто, переконливо, ефективно.
Він убив братів своїх на одному камені.
І люди зробили його царем.
Бо після великого визволителя часто лишаються люди, які пам’ятають славу, але не пам’ятають меж.
І тоді встає син, учень, спадкоємець, самозванець і каже:
“Я продовжу”.
А насправді він продовжує не служіння, а апетит.
І Йотам, наймолодший, що вцілів, став на горі й розповів притчу про дерева.
Дерева шукали царя.
Олива відмовилася, бо мала олію.
Смоківниця відмовилася, бо мала солодкість.
Виноградна лоза відмовилася, бо мала вино.
І терен погодився.
Кущ колючий, що дає мало тіні й легко горить.
Ось політична притча для всіх часів:
найплідніші часто не хочуть влади, бо мають що робити.
А порожні й колючі готові панувати негайно.
У 2026 році треба було б питати кожного, хто рветься керувати:
Який плід ти приносив до влади?
Чи тільки колючки й обіцянку тіні?
І був Їфтах, син жінки, яку суспільство зневажало.
Брати вигнали його.
Сказали: “Ти не матимеш спадку”.
І він пішов.
До нього зібралися люди порожні, небезпечні, відкинуті.
А коли прийшла війна, старші покликали його назад.
Так громади часто роблять із тими, кого самі вигнали:
коли вони незручні — відкидають; коли потрібні — згадують їхню силу.
Їфтах погодився.
І дав обітницю.
Сказав: “Якщо переможу, принесу в жертву того, хто першим вийде з мого дому”.
І першою вийшла його донька.
З бубнами.
З радістю.
Єдина дитина.
І тут книга стає темною.
Бо людина, яка пережила відкидання, може так прагнути визнання й перемоги, що дасть обітницю жорстокішу за ворога.
І ніхто не зупинив його.
Не було ангела, як на горі Авраама.
Не було барана в хащах.
Не було голосу: “Не простягай руки на дитину”.
І сучасна людина повинна кричати в цей текст:
Жодна обітниця не святіша за життя дитини.
Обіцянка, що веде до зла, має бути порушена.
Традиція, що вимагає мовчання жертви, має бути зламана.
Батьківський авторитет не має права ховати насильство за релігійною мовою.
І донька Їфтаха попросила часу оплакати не смерть навіть, а ненароджене життя.
Свої роки, яких не буде.
Свою любов, якої не буде.
Своїх дітей, яких не буде.
Своє ім’я, яке текст майже не зберіг.
Але дочки Ізраїлю щороку виходили згадувати її.
Бо коли офіційна історія не може виправдати жертву, жіноча пам’ять принаймні не дозволяє їй зникнути.
І була громадянська війна.
Брати проти братів.
І на переходах через Йордан ставили перевірку.
Казали: “Скажи: шибболет”.
А хто вимовляв інакше, того вбивали.
Так слово стало пасткою для тіла.
Вимова стала вироком.
Акцент став доказом чужості.
І сучасна людина знала цей жах:
людей зупиняли через мову; через паспорт; через прізвище; через колір шкіри; через діалект; через молитву; через те, як вони називали місто; через те, яку літеру не могли вимовити правильно.
Шибболет — це коли ідентичність перетворюється на контрольно-пропускний пункт смерті.
І було сказано:
Стережіться моменту, коли мова перестає бути домом і стає зброєю для сортування людей.
Любити свою мову — святе.
Вбивати за чужу вимову — прокляття.
І народ знову був під владою ворогів.
І народився Самсон.
Його народження було обіцяне.
Його тіло мало знак.
Його волосся стало символом сили.
Але сила без мудрості — це буря без напряму.
Самсон ріс сильним.
І хотів те, що бачив.
Побачив жінку — сказав: “Візьміть її мені”.
Побачив мед у левовому трупі — узяв.
Побачив можливість загадки — використав.
Побачив образу — помстився.
Його життя було ланцюгом бажання, гніву й видовищної сили.
І все ж через нього приходило визволення.
Це важко.
Бо історія не дає нам чистого героя.
Самсон був обдарований і незрілий.
Покликаний і небезпечний.
Смішний, трагічний, жорстокий, самотній.
У 2026 році він був би людиною з величезною платформою, тілом, талантом, харизмою, мільйонами поглядів — і майже без внутрішнього керма.
Люди захоплювалися б його силою, поки вона руйнує ворогів.
Але не питали б, кого вона ранить поруч.
І полюбив Самсон Далілу.
Або захотів її.
Текст каже про любов, але його любов часто схожа на голод.
Даліла питала про таємницю сили.
Не раз.
І кожного разу він грав із правдою ближче до власної загибелі.
Сильні люди часто думають, що можуть безкарно фліртувати з руйнуванням.
Вони називають це грою.
Але залежність, марнославство, бажання бути бажаним, утома від власного покликання — усе це повільно стриже волосся душі.
І нарешті він сказав правду.
І заснув.
І волосся було зрізане.
І сила відійшла.
І він не знав, що відійшла.
Це один із найстрашніших рядків:
він не знав, що сила його покинула.
Так буває з людиною, інституцією, церквою, державою, цивілізацією.
Вона ще повторює старі рухи.
Ще говорить старими словами.
Ще виходить, як раніше.
Але внутрішня сила вже пішла.
Залишилася форма.
І вороги викололи йому очі.
Той, хто все життя жив через “побачив — захотів”, став сліпим.
І крутив жорна у в’язниці.
Сила, що не навчилася служити, стала роботою для ворога.
І волосся Самсона почало відростати.
Не як магія лише.
Як знак: навіть після великої втрати щось може рости знову.
Його привели в храм ворогів, щоб сміятися з нього.
Сліпий велетень став розвагою.
І він попросив поставити його між стовпами.
І помолився.
Його остання молитва була сумішшю віри, помсти, болю, ганьби й бажання завершити історію.
Він штовхнув стовпи.
І храм упав.
І загинув він, і багато інших із ним.
Давній текст сказав, що мертвих, яких він убив смертю своєю, було більше, ніж за життя.
Сучасна людина читає це з жахом.
Бо світ 2026 року знає людей, які перетворюють власну смерть на зброю.
Знає імперії, що валять стелю на всіх, якщо не можуть панувати.
Знає лідерів, які готові тягнути народи в руїну разом із собою.
Знає культуру, яка плутає самопожертву з нищенням.
І тому треба сказати:
Самсон — не простий взірець.
Він — трагедія сили, яка занадто пізно знайшла напрям і знайшла його в смерті.
Нехай його історія не вчить нас любити руїну.
Нехай вона вчить нас виховувати силу до того, як вона стане сліпою.
І був чоловік на ім’я Міха.
Він украв срібло в матері, потім повернув, і з того срібла зробили ідола.
І найняв він левита бути священником у його домі.
І сказав:
“Тепер Господь буде добрий до мене, бо маю священника”.
Ось приватизація святого.
Домашній бог.
Особистий священник.
Релігія як страхова послуга.
Символи завіту в маленькому приватному храмі, що служить не правді, а спокою власника.
У 2026 році це виглядало б знайомо:
духовність як аксесуар; етика як частина бренду; капелан совісті для корпорації, що не хоче змінювати практики; цитати святих у кабінетах людей, які затримують зарплати; молитва перед рішенням, яке вже продано; “цінності” на сайті компанії, що тримається на виснаженні працівників.
І тоді прийшли сильніші люди й забрали ідола Міхи разом зі священником.
Бо приватний бог легко переходить до того, хто платить більше або має більше зброї.
І Міха кричав:
“Ви забрали моїх богів!”
Але бог, якого можна вкрасти, ніколи не був Богом.
І наприкінці книги темрява стала майже нестерпною.
Був левит.
Була жінка, названа наложницею.
Її голос у тексті майже не чути.
Вона втекла або пішла.
Він прийшов забрати її.
Вони зупинилися в місті, де мали бути свої.
І вночі люди міста оточили дім.
І господар, і левит, і натовп — чоловіки, кожен зі своєю владою і страхом — почали торгувати жіночим тілом як щитом.
І жінку вивели назовні.
І її ґвалтували всю ніч.
А вранці вона лежала на порозі, руки її були на порозі.
Наче вона майже дійшла.
Майже повернулася в дім.
Майже була врятована.
Але “майже” не рятує.
І левит сказав:
“Уставай, ходімо”.
А вона не відповідала.
І тоді він розітнув її тіло на частини й розіслав племенам.
І вся земля здригнулася.
Але надто пізно.
Сучасна людина не повинна читати цю історію як просто пролог до війни.
Це історія про те, що стається, коли суспільство втрачає здатність бачити жінку як людину до того, як її тіло стає політичним повідомленням.
Її не слухали, коли вона жила.
Її “почули”, коли її розрізали.
Це прокляття багатьох суспільств:
жертва мусить стати мертвою, доказовою, нестерпною, медійною, щоб її нарешті визнали.
І було б сказано у 2026 році:
Не чекайте тіла.
Не чекайте відео.
Не чекайте розслідування після смерті.
Не чекайте, поки біль стане достатньо видовищним.
Вірте живим раніше.
Захищайте раніше.
Слухайте раніше.
Бо поріг, на якому лежить людина з простягнутими руками, — це суд над усіма, хто був у домі й не відкрив двері.
І племена зібралися.
І гнів був великий.
І хотіли покарати зло.
Але навіть праведний гнів, якщо не має мудрості, швидко стає новим злом.
Вони пішли війною на братів.
І кров лилася.
І майже зникло плем’я.
І тоді ті самі люди, що прийшли карати насильство, почали шукати жінок для вцілілих чоловіків, знову вирішуючи долі жінок без їхнього голосу.
Так цикл замкнувся.
Насильство проти жінки викликало громадянську війну.
Громадянська війна породила нове насильство проти жінок.
І книга ніби каже:
Якщо ви не зцілите корінь, ваше правосуддя повторить злочин іншими руками.
У 2026 році це теж було видно:
системи, що карають насильство насильством; революції, що відтворюють приниження; рухи за справедливість, які не помічають слабких усередині себе; держави, що борються зі злом так, що самі стають схожими на нього.
І тому справедливість потребує не лише гніву.
Вона потребує правди, меж, процедур, пам’яті, слухання жертв, захисту невинних і смирення перед тим, як легко людина стає тим, що ненавидить.
І повторювалося:
“У ті дні не було царя в Ізраїлі. Кожен робив те, що було правильним у його очах”.
Це не проста реклама монархії.
Бо майбутні царі теж будуть чинити зло.
Це діагноз стану, де немає спільного морального центру.
Кожен має свою правду. Кожен має свою образу. Кожен має свій маленький вівтар. Кожен має свій страх. Кожен має своє виправдання. Кожен каже: “Я лише роблю те, що вважаю правильним”.
Але якщо в очах людини немає світла, то “правильне в її очах” може бути темрявою.
У 2026 році ця фраза звучала б страшно знайомо.
Кожен має канал. Кожен має стрічку. Кожен має факти, підібрані під свою злість. Кожен має експертів, які підтвердять його страх. Кожен має мову, у якій він герой, а інший — загроза. Кожен робить те, що здається правильним у його очах, поки спільна реальність рветься на шматки.
Але відповідь не в тому, щоб просити фараона.
Відповідь не в тому, щоб здати свободу першому, хто обіцяє порядок.
Відповідь у тому, щоб знову навчитися завіту:
правді, яка більша за мою вигоду; закону, який захищає слабкого від сильного; пам’яті, яка не дозволяє травмі стати ідолом; спільноті, де свобода має форму відповідальності.
І книга Суддів закінчилася без спокійного ранку.
Не було великого визволення в останньому рядку.
Не було переможної пісні.
Не було мудрого царя, що прийшов і все виправив.
Було лише дзеркало.
Народ дивився в нього й бачив:
ми можемо забути навіть після чудес; ми можемо потребувати рятівників і водночас робити з них ідолів; ми можемо називати свободу хаосом, а хаос — свободою; ми можемо карати зло й повторювати його; ми можемо не чути жертву, доки вона не стане тілом на порозі; ми можемо мати закон, але не мати серця, здатного його любити.
І людина 2026 року мала б закрити цю книгу не з почуттям вищості над давніми.
А зі страхом упізнавання.
Бо судді — це не лише минуле племен.
Це карта суспільства, яке не навчилося передавати свободу між поколіннями.
І було сказано:
Не просіть одразу царя.
Спершу спитайте, чому без царя ви стали такими.
Бо якщо серце народу не зміниться, цар лише збере вашу темряву в один трон.
І був вечір.
І ранок затримувався.
Але десь на полях Моаву вже йшла жінка на ім’я Рут.
І в її руках був не меч.
А вірність.
Продовження: https://gist.github.com/egorsmkv/f6c6bd115dc7ee32749988f5dcb04863